Анатолiй Денисович Косматенко  /

Штрихи до портрета та слово про байкаря

Колись, через кільканадцять років, а може і раніше, вдячні земляки Анатолія Косматенка надумають поставити поетові пам'ятника в рідному селі, ось тоді ці мої штрихи до його портрета і стануть їм у великій пригоді.
Я певен, що так буде!.. Інакше я ще добре подумав би над тим, чи варто писати оцей нарис.

Так от, Анатолій Косматенко був росту середнього, якщо не трішечки вищий. Темний шатен, хоч людина світлої душі, про що свідчили його великі сірі очі. Вираз обличчя ледь-ледь насмішкуватий, і коли він розмовляв з вами, то здавалося, скаже зараз: а я знаю про вас щось таке, чого б ви дуже не хотіли, щоб я знав…

Анатолій Денисович Косматенко
Якої ваги був Косматенко? Якби він був боксером, то йшов по категорії напівлегкої… Стрункий, худорлявий. Тому на горлянці виразно проступало адамове яблуко, котре ходило ритмічно то вгору, то вниз, коли наш байкар припадав, то було до гальби з пивом. (Як відомо ж, орли води не п`ють).

Голос мав баритонального забарвлення. Приємно картавив. Тож, коли говорив комусь: «Ти дурень!» — це дуже пом'якшувало семантику його натяку…

Правда, я й сам не знаю, як це можна передати в скульптурі.„
Ніс у нашого сатирика був не римський і на грецький не схожий теж. Ніс у нього, я б сказав, був типово український. Симпатичний ніс. Нічого подібного ніс Анатолія Косматенка не мав з тим носом, що його приробив художник-карикатурист, талановитий А. Арутюнянц. У художньому шаржі до книги байок «У лісі й проза лісом», що вийшла в бібліотеці «Перця» у 1972 році. Там художник явно передав куті меду, і ніс Анатолія Косматенка вийшов такий, як у тій приказці, — що тільки в праздники носити.

Я так докладно зупинився на цьому для того, щоб скульптори не піддалися на «провокацію» карикатуриста і не створили, бува, образ талановитого і милого… На превеликий жаль, вже покійного земляка.

Сергій Воскрекасенко.

Слово про байкаря


Дивний, дивовижний двадцятий вік! Яких тільки вибриків не доводилось бачити за швидкоплинне життя! І дозволів і законів, голоду і заборонів, воєн і путчів, владик і учнів! Дісталося всім жанрам, а особливо сатирі і гумору, представники яких або поплатилися життям, або скоротили творче життя до мінімуму.
Переліковувати імена намарно, їх цілі легіони, відомих і менш відомих. Дісталося і байкарям у двадцятому віці, хоча і в давнину вони зазнали тор тур. Згадаймо хоч Езопа, якого жреці за байку «Амиз» скинули із скелі в море!
Серед загону сучасних байкарів виділяється загальновідомий, талановитий поет і байкар Анатолій Денисович Косматенко.

Знайомий я з ним з часів навчання в Київському університеті.
Ще під час навчання він закохався у жанр байки і створив за життя біля двохсот байок, віршовану повість про Горобця, ліричні вірші та легенди, виступав як літературний критик, був доброзичливим і чулим редактором, брав участь у численних літературних зустрічах з читачами.

Анатолій Денисович Косматенко з дружиною
Був людиною скромною, дуже товариською, довірливою, душевною. Радів успіхам друзів по перу, допомагав видати байки, якщо не окремою книжкою, то хоч колективною, аби читач мав змогу познайомитись з творчістю молодого поета байкаря. Його шанували колеги по перу саме за порядність, якої так не вистачає багатьом наділеним тимчасовою владою видавцям. Ні нагород ні премій за свою талановиту творчість він не мав, але його слово вагоміше титулованих, премійованих, відзначених, обласканих пересічних писак. Тиражі його книг були вкрай невеликими, за винятком останніх двох, які вийшли по двадцять вісім тисяч примірників.

Окремі байки та цикли байок перекладено на англійську, польську, болгарську, російську, білоруську, чуваську мови.
Року п’ятдесят п’ятого я приніс рукопис байок видавництву «Радянський письменник». Їх уважно перечитав Анатолій Денисович і дружньо порадив:
На окрему книжку байок не тягне. Вийде невелика брошурка. Я раджу об’єднати гуморески Кості Басенка, байки Іллі Долі і твої байки під одним корінцем, назвати «Пером під корінь» і видати солідну книгу у твердій обкладинці.

Я погодився і книга мала позитивний відгук у пресі.

Якось на зустрічі з читачами я сказав Анатолію:
Давай об’єднаємо моє зусилля. Я даю тобі найактуальніші теми, а ти пишеш оригінальні байки.
Е, ні, Полікарпе. Творчість – штука індивідуальна. У тебе свої теми, ти знаєш досконало про що пишеш, а в мене свої. Якщо Ілья Ільф і Євген Петров працювали разом над «Дванадцятьма стільцями» і «Золотим телям» — то це виняток.
І він так щиро і сердечно засміявся, що його сміх я і сьогодні чую.
Знав він величезну кількість анекдотів. Восени сімдесят третього року я запросив його поїхати разом порибалити. Всю дорогу він розповідав цю оригінальну мудру народну творчість.
Ти б їх записав, — раджу.
Полікарпе, записував, та дідько його знає куди подів той рукопис.

Наближалось шістдесятиліття байкаря і журналіста Петра Олексійовича Сліпчука. Журнал «Україна» до цієї ювілейної дати надрукував статтю Анатолія Денисовича «Байкарському роду нема переводу». Оригінальність літературно-критичного мислення байкаря про байкаря ні в яке порівняння не йде з ювілейними статтями, які видрукувані у періодичній пресі і присвячені тому чи іншому ювіляру.

Анатолій Денисович Косматенко з Петром Слiпчуком
Анатолій Денисович знаходить зернятко в житті Петра Сліпчука, з якого виріс відомий український байкар, редактор і журналіст. Як тільки Петро з’явився на світ, «як у нього й появилися перші вчителі – рідна мама й тато. Потім до них приєдналися сусіди, односельці, люди рідного району, області, а за тим і всі люди, з якими йому доводилося зустрічатися, працювати – рідний народ».

В чому ж сила, краса, принадність і невмирущість байок самого Анатолія Косматенка? Найперше в багатобарвній музиці, мелодії, народності співучої, невичерпно- глибинної української материнської мови, яку він досконало виштудіював, переніс у дотепні, оригінальні байки.

Повість про Горобця, а повніше б так: Героїчна повість або ж Велика байка про славного-преславного СТРИБУНЦЯ ГОРОБЦЯ, його діяння, помисли і почування», якій байкар віддав глибу часу, фантазії, ліричного і сатиричного вміння вимагає окремого докладного розгляду, бо в нашій українській літератури це явище потребує пильної уваги дослідників і уважних читачів.

Видавці не поспішали з виданням творів Анатолія Денисовича. Пережиті голод, війна, нестатки, упереджене ставлення до сатиричного жанру і, найперше, живучої байки далися взнаки.

Байкар занедужав. Дзвонить:
Полікарпе, я в Жовтневій лікарні. Я тут же навідав його, схудлого, змарнілого, але не падаючого мужнім духом. Він крізь болі так само щиро посміхався, жартував, сподіваючись на швидке одужання, але цього не сталося.
Труна з його тілом була встановлена в передпокої видавництва «Радянська Україна» Біль сердечний мій передати не маю сили. Його поховали на Берківцях. Покладіть і ви на його могилу квіти поваги, він їх заслужив.

Полікарп Шабатин.
(Стаття в газету «Путь к коммунизму» від 03.11.1991р. до 70- річчя з дня народження байкаря).


Анатолій Денисович Косматенко автограф
А.Д. Косматенко: відомі й маловідомі сторінки життя байкаря
А.Д. Косматенко ріс серед щирих працелюбних людей
Квіти у вінок пам 'яті поета...
Перед хатою байкаря
Анатолій Косматенко — времівський мудрець
А.Д. Косматенко «Двері»
А.Д. Косматенко «Мармур і вапно»
А.Д. Косматенко «Золоті Ворота»