Анатолiй Денисович Косматенко  /

А.Д. Косматенко: відомі й маловідомі сторінки життя байкаря

Поет Анатолій Денисович Косматенко народився у селі Врем'ївка Великоновосілківського району Донецької області 3 жовтня 192І р.

Анатолій Денисович Косматенко
Батько — Косматенко Денис Антонович і матір — Косматенко Оксана Максимівна все своє життя пропрацювали в колгоспі «Україна». Дітей було четверо. В Анатолія Денисовича було ще три сестри. Майя Денисівна працювала бібліотекаркою в районній бібліотеці. Віра Денисівна була учителем української мови та літератури на Чернігівщині. Раїса Терентіївна — учителем української мови та літератури Великоновосілківської середньої школи № 1. У даний час дві сестри на пенсії, а сестра Раїса померла в 2006 році.

В яких обставинах формувався погляд майбутнього поета в юнацькі роки розповідає його сестра Майя Денисівна: «В родині Косматенків нас було четверо дітей – Раїса, Анатолій, Віра і я. Усі вчились у школі, у кожного були свої захоплення. А головне у всіх була любов до книги. Багато читав наш тато, знав багато казок, які і розповідав нам. От цю любов до книги і прищепив усім нам. Особливо багато читав і ніколи не розлучався з книгою брат Анатолій Денисович. У нього була велика любов до творів Шевченка Пушкіна, Байрона. Багато віршів Шевченка він знав напам'ять. Я не знаю, коли почав писати вірші Анатолій Денисович, але пам'ятаю, коли мені було десять років, то в сім`ї говорили про вірші, розмови велися з татом. Анатолій Денисович багато малював олівцем і фарбами Це були портрети Шевченка, Пушкіна, багато малюнків було козаків Максима Залізняка, Гонти. Пам’ятаю картину, написану масляними фарбами «Гиля гуси». На жаль, його малюнки не збереглися, були залишені в період окупації. Велика любов була у Анатолія Денисовича і до пісні. Він мав приємний голос. У нас мама теж гарно співала. Пам`ятаю, бувало, Анатолій Денисович заходив в залу, яка не була обставлена меблями, і співав «Гуде вітер вельми в полі», «Думи мої думи, думи мої», «Журба». Найчастіше він співав ці пісні, ще коли навчався в 8-10 класах, він відвідував музичний гурток. а тому добре грав на балалайці, мандалині, скрипці. Часто він приносив скрипку додому і грав удома. Пам`ятаю, як ми з Анатолієм Денисовичем і його товаришем Миколою Приходченком ходили на Круту Гору і копали там гончарку, це така глина темно-синього кольору, з якої вони ліпили різні фігури. От такі захоплення були у Анатолія Денисовича. З байкарів найбільше любив і читав Глібова, Крилова. Багато він знав їх напам’ять».

Майя Денисівна Косматенко
Навчався Анатолій Денисович у Нескучненській школі, яка була семирічкою до війни, а тому продовжив навчання у Великоновосілківській середній школі №1. Учитель російської мови й літератури М. К. Мазченко, який працював у цій школі, згадував, що Анатолія в 10 класі відрізняли від однолітків такі риси: жага до знань, допитливість, глибоке захоплення художньою літературою та живописом. Нерідко замріяність з відтінком загадкового суму несподівано змінювались неосяжною веселістю та гострим гумором. Уже тоді в шкільному літературному гуртку Анатолій Косматенко писав вірші, які пророкували йому відоме поетичне майбутнє.

У 1939 р. він призваний на службу до Червоної Армії. Пізнав на собі всі жахи Великої Вітчизняної війни, перебував у діючій армії з першого до останнього дня, демобілізувався у 1947р. Відслуживши вісім років у армії, з воєнних поріг приніс у солдатському мішку не хромові чоботи або черевики про запас на навчання, а книжки улюблених поетів. Особливо кохався в Малишку:

Ти мене з дитинства підіймала,
Хліб дала з піснями солов`я,
Відвела доріг мені немало,
Земле, зореносице моя.


Після демобілізації два роки пропрацював учителем української мови та літератури Нескучненської середньої школи. Вчителів не вистачало, тому колись здібного учня було призначено вчителем.

Косматенко-вчитель Нескучненської ЗОШ
У 1948-1953 роках навчався в Київському університеті, де і розпочав літературну діяльність. Про роки навчання в університеті згадує нині відомий письменник України Юрій Мушкетик: «Письменниками ми стали великою мірою завдяки Косматенку. Писали ми всі, хто потайки, хто відкрито, але він навчив нас серйозного ставлення до літературної праці, був прикладом у тому, як готувати свою стежку… Він любив підкреслювати, що Донеччина – це не тільки вугілля, а й море хлібів, це запах полину, зерна хлібороба..».

Ходив він у ті часи в парусинових, пофарбованих чорною ваксою черевиках, синьому плащі. Часи були ще важкі. Але Косматенко ніколи не біг до трамвая, він тільки швидко перебирав ногами, а голову тримав рівно, високо.

Сергій Воскресенко, друг А. Д. Косматенка, так гумористично малює портрет байкаря: «Ніс у нашого старика був не римський і на грецький не схожий теж. Ніс у нього був типово український. Симпатичний ніс стрункий, худорлявий. Тому на горлянці виразно виступало адамове яблуко, котре ходило ритмічно то вгору, то вниз, коли наш байкар припадав до гальби з пивом (як відомо орли води не п`ють...). Вираз обличчя ледь-ледь насмішкуватий, і коли він розмовляв з вами, то здавалося, скаже зараз: а я знаю про вас щось таке, чого ви б не хотіли, щоб я знав… Темний шатен, хоч людина світлої душі, про що свідчили його великі сірі очі...» А головне, ніколи не втрачав оптимізму, завзяття, ентузіазму. Любив саджати дерева. Його тополі і зараз шумлять у Києві на вулиці Освіти.

Вчився на п`ятірки, але траплялися в його заліковій книжці й четвірки, у круглі відмінники не тягнувся, хоч предмети опановував грунтовно. Його слова, його думки дуже цінувалися серед однокурсників, були особливо вагомими. Завжди говорив тільки правду, якою б вона не була. А. Косматенко був наділений надзвичайною правдивістю. За спогадами Ю. Мушкетика він міг запізнитися на побачення, міг затримати книжку, але там, де стосувалося речей принципових, був непоступливий до затятості.

Був людиною скромною, дуже товариською, довірливою, душевною. Радів успіхам друзів.
Багато часу віддавав серйозному читанню.

Після університету працював у газеті «Літературна Україна», видавництві «Радянський письменник», у журналі «Дніпро». Останні роки А. Д. Косматенко працював у журналі «Перець».

Систематично друкуватися Анатолій Денисович почав у газетах і журналах з 1947 року. У 1953 році у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь» виходить його перша збірка «Байки», а в 1956 році — друга і третя — «Кручені паничі» і «Нові байки». Одна із наступних збірок поета має назву «Слово». I це не випадково. Слово — полум'яне, поетичне, його автор прирівнює до бойової зброї.

Мукою, ласкою, гнівом налите,
Шаною й славою свято повите,
3 нами крокує і ворога б`є
Слово твоє


Серед усього надрукованого із творчості А. Косматенка чільне місце займають байки. У 1965 видаються чергові дві збірки байок «Яка ж мораль?». «Сміх і гнів».

У нову книжку поета «Запорожець і чорт» (1969) увійшли байки і вірші, яким притаманні народнопісенні інтонаціїі і гострий гумор.

Анатолий Денисович Косматенко Збiрка 1956 р
Остання книжка, видана за життя митця, розкриває читачеві інший бік його таланту — глибокий ліризм.
Пережиті голод, війна, нестатки, упереджене ставлення до сатиричного жанру далися взнаки. Байкар занедужав. Схудлий, змарнілий, але не падаючий мужнім духом. Він крізь болі так само щиро посміхався, жартував, сподіваючись на швидке одужання, але цього не сталося. Помер наш поет й байкар 4 квітня 1975р., похований у Києві.
Труна з його тілом була встановлена в передпокої видавництва «Радянська Україна». Поховали його на Берківцях.

А.Д. Косматенко ріс серед щирих працелюбних людей
Квіти у вінок пам 'яті поета...
Перед хатою байкаря
Штрихи до портрета та слово про байкаря
Анатолій Косматенко — времівський мудрець
А.Д. Косматенко «Двері»
А.Д. Косматенко «Мармур і вапно»
А.Д. Косматенко «Золоті Ворота»